Перед повномасштабною війною Ольга жила в Краматорську Донецької області, працювала бухгалтером, разом з чоловіком виховували 13-річного сина.
24 лютого о 5 ранку російські війська обстріляли аеродром, в жінки почалася паніка, такого ніхто не очікував. Зателефонувала до чоловіка в Кремінну (це за майже 60 кілометрів), який там працював, довго плакала, не знала, що робити. На сімейній нараді було вирішено, що вона з сином поїде до Кремінної, яка тоді на їхню думку, мала менше шансів бути обстріляною. Так і зробили, вже ввечері переїхали, дорогою зустрічаючи військову техніку з українським маркуванням.
– Сталося все до навпаки, – розповідає Ольга, – Як тільки ворог підступив впритул до Кремінної, то почав традиційно знищувати місто з усіх «стволів», подумки почала згадувати усі молитви, які тільки знала.
Зв’язку, електроенергії та води вже не було. За Кремінну йшли бої. Такі обстріли були страшні! І я під обстрілами цілий місяць просиділа в підвалі.
Коли жінка вже не могла ні їсти, ні спати, підскакуючи від кожного шурхотіння, вони вирушили на Рівненщину, в наше місто.
З першого квітня родина проживає в Березному, але дуже сподівається, що з часом повернеться додому, бо зв’язку з батьками, які там залишилися не було ще з вересня.
В Кремінній зараз дуже гаряче.
Жінка вірить, що незабаром її затишна зелена Кремінна буде знову під українським прапором і вона повернеться додому.
Використано музичну композицію: У мене немає дому/ Один в каное